НАША ТВОРЧІСТЬ

Час – страшенно ревнивий чоловік.

Він прагне неодмінної зверхності над тобою.

Він контролює всі думки і почуття.

Йому конче потрібно відчувати себе

твоїм господарем.

А з тієї особи, яку ти вподобаєш,

Він намагається зробити посміховисько.

Холодний, розсудливий час.

Йому здається, що він знає

Як буде краще для всіх.

І зрозуміти тебе він навіть не намагається.

Бо ти для нього лише люстерко,

де він бачить самого себе.

І йому здається, що це - його час.

Недолугий, навіть не здогадується,

Що двоє його просто не помічають,

Що про нього не пам’ятають,

А тому – його не існує,

Що є нестримно-лагідна Вічність, яка

Всі ревнощі Часу

Зводить завжди нанівець.

------

Ну вот и стал упругим ветер …

Улететь. Раствориться. Стать точкой.

Рядом с облаком бело-молочным.

Только выход ли это?

Не знаю.

Все мое на земле.

Я – земная.

-----

Асфальт сер –по-весеннему.

Воздух свеж: он спасение.

-----

Я не хочу твоей любви

Меня и и дружба греет

Так дождь касается земли

Та – зеленеет.

-----

Я відчуваю подих Давньой Мови,

Де слів - ще мало, але кожне – суще.

У Тиші там уста такі зимові,

І тільки вчаться захищати Душу.

Там зовсім непомітно, поступово

Травинка, Птаха і Важке Каміння

Дробились в слові, знищувались в слові,

Щоб Душу зберегти, прибравши Ім’я.

Дивлюсь на світ, де все для мене – нове.

Дивлюсь, вслухаюсь, кожен звук – вивчаю.

Слова я знаю, та не знаю Мови,

І тільки подих легкий відчуваю.

-----

Подарок Вечности – потерянная фраза.

-----

Чорне крило перекреслило сяючу краплю
Ще не час: тільки січень.

-----

Тетяна Раєвська, 21.01.2007р.

Пам’яті Тетяни Анатоліївни Раєвської (першого психолога Володимиреччини)

Моя сповідь

   Перші мої кроки на посаді психолога були дуже важкими, невизначеними, напруженими через новизну професії. Постійно виникали запитання: «У чому сутність професії?», «Що має робити психолог?», «Як і з ким він повинен працювати?»...

  Але кожного дня я йшла до дітей. І ми говорили про таємниці душі людської, про особисте і сокровенне. І чим більше розмовляли, тим краще я розуміла, що дитячу душу терзають такі запитання, проблеми і переживання, які вони не можуть вирішити самостійно. І як було приємно, коли йдучи нового дня до школи, з самого ранку діти, вітаючись, запитували:

− «А коли Ви до нас знову прийдете?....»

   … Значить змогла достукатися, зацікавити, допомогти.

  І тоді згадується притча «Про дівчинку та мушлі», яку нам розповідала Тетяна Анатоліївна Раєвська ще на початку створення психологічної служби району. Коли, розкриваючи таємниці професії, вона намагалася нам, початківцям, передати весь свій багатий досвід роботи. Тетяна Анатоліївна була прикладом у роботі, вона мала такий живий вогник у душі, що міг запалювати інших.

Ось ця притча:  

Могутній океан викинув на піщаний берег тисячі молюсків, які знесилено лежали на розпеченому сонцем піску.

На березі бурхливого океану стояла маленька дівчинка. Вона піднімала молюски один за одним і кидала їх у воду, рятуючи їм життя.

− «Що ти робиш, дівчинко?» - запитав перехожий.

− Хочу, щоб вони жили!..

− Як? Їх же тут тисячі… Ти ж не зможеш допомогти усім.

  Дівчинка посміхнулась, взяла до рук ще одного молюска і закинула його далеко у воду: «Хоч ось цьому одному, але я допомогла».

  Я згадую цю притчу завжди, коли тяжко, коли є непорозуміння. Згадую. Заспокоююсь… І з гарним настроєм знову іду до дітей.

  Так, спочатку я сама ішла до дітей, вчителів, зустрічалась з батьками. А тепер вони й самі звертаються до мене. І свій кабінет психолога я намагаюся зробити теплим і привітним. Щоб це була затишна гавань, де вгамовуються бурхливі хвилі протиріч. Місце, де вщухають емоції, претензії, образи. Школа, де мої гості учаться бачити причинно-наслідкові зв’язки і брати на себе відповідальність за результати своєї життєдіяльності.

  Шкільний психолог − професія особлива, складна, адже він працює з вищою матерією, з субстанціями внутрішнього світу дитини.  І, допомагаючи розкривати здібності, розвиваючи кращі сторони особистості дітей, основною своєю метою він бачить  − навчати їх ЖИТИ УСВІДОМЛЕНО в цьому бурхливому морі життя.

Віта ШВЕЦЬ, 
практичний психолог Каноницької ЗОШ

СПІЛЬНИЙ  РЕЗУЛЬТАТ

У перший клас до учнів він зайшов.

Це був професор  – сам Дроздов.

Розговорився з дітьми, браво!

Вже й задає питання жваво.

«На вулиці так гарно, сонечко вже гріє,

А хто у вас тут, дітки, малювати вміє?»

І всі підняли руки так завзято -

Це найулюбленіше для усіх маляток.

Минає час і в 5-й клас вже він прийшов -

Це знов професор – сам Дроздов

І також діалог у нас відбувся,

Так як свої питання ті він не забувся.

«Я знов у вас хочу спитати,

А хто з вас любить малювати?»

- І  піднялося рук так з п’ять –

Це ті, хто люблять малювать.

Ще певний час провчились ми у школі

Вже скоро і закінчимо. Доволі!

Та ось в 10-й клас до нас зайшов

Ви не повірите – це знову сам Дроздов.

Ми говорили довго, посміхались,

А ті питання в нього і зостались.

І так промовив:

«Хтось в житті знаходить, а хтось губить,

До речі, любі, хто з вас малювати любить?».

І тиша так запанувала враз.

І не підняв ніхто руки у нас.

Лиш пильно всі  дивились, мов на брата брат,

Адже у цьому був наш спільний результат.

ТРЕНІНГ

Знову тренінг на порозі,

Підготовка - «на ура!»

Серце так тремтить в тривозі,

Та тягнеться сюди дітвора.

Веселі завжди й галасливі

Поступово займають місця

У психолога очі щасливі,

Бо вдалася ідея ось ця.

Полюбилася форма розмови

В нестандартному змісті ідей,

Тут не треба палкої промови –

Кожна думка іде «на окей!»

Вміють просто і легко шукати,

Обговорять шляхи виконань,

Із джерел, що дано відбирати

І стосується певних завдань.

Хто відвідує тренінг частіше -

Адаптується краще в житті,

Почувається легко й вільніше,

Їх тривоги минають в путі.

Хвала усім, хто молодь научає

Буть компетентними завжди.

І досвід хай поразки не зазнає,

Щоб називали вас ВЕЛИКИМИ ЛЮДЬМИ!

Наталія ТКАЧ,

практичний психолог Озерської ЗОШ

Падає листя на мокру дорогу,

Психолог до школи іде.

Йому так потрібно ще із порогу

Привнести Сонце в цей день!

І не для себе під плащ заховати -

Серце й без того горить -

А дітлахам промінці ті роздавати,

Щоб кожен зумів полетіть.

А, упіймавши на східцях бетонних

Дитячі усмішки в ту мить,

Відчув, як забились слова в його скронях:

«Їх долю дорога зорить»

І, взявши у руки дитячі долоні,

На шлях за собою повів,

Щоб діти оці не були безборонні,

Щоб кожен з них щастя зустрів!

А як на дорозі об камінь спіткнешся -

Вставай, ти зумієш дійти!

Зате, як прийдеш і озирнешся,

Скажеш: «Досяг я мети».

Галина  Швець,

практичний психолог та

соціальний педагог Жовкинівської ЗОШ

Казка про Зайченя та книгу звiрiв

   Казкотерапія – можливість занурення дітей у надзвичайну казкову атмосферу, де вони почуваються впевненими та захищеними. Інтерактивна казка – особливий спосіб такого навчання, що передбачає безпосередньє спілкування оповідача зі слухачами під час читання. Казку повинен читати дорослий.

      По ходу читання він ставить запитання  і  дає можливість висловитися дітям.

      Головне правило, жодних оціночних суджень слів дітей, на кшталт «ти правий» або «ти не правий». Діти повинні бути впевнені, що можуть говорити все, що думають, що будь-яку їхню думку приймуть, не висміють. Після читання обов’язково обговорити казку. При цьому в жодному разі не можна посилатися на поведінку самих дітей (чиясь брехня, якась крадіжка), обговорюються тільки казкові герої.

    У лісі серед височезних старих дерев, запашних квітів та трав жила сім’я сіробоких зайців. Великий Заєць-батько, красуня Зайчиха-мати і маленький бешкетливий синочок – Зайчатко. От і жили вони дружною сім’єю. Кожного ранку Заєць та Зайчиха йшли працювати, а маленьке зайченя гралося із білченятами, які жили неподалік.

Двоє білочок та зайченя завжди гралися на галявині у ігри. Але того дня білченята принесли на галявину велику книгу про лісових звірів. Спочатку вони хизувалися подарунком, якого отримали від батьків. А потім запропонували Зайчаткові почитати книжку разом. Та зайченя чомусь відмовилось і пішло геть.

– Дітки! А чи потрібно хизуватися подарунками?

    Отож, того дня Зайчатко повернулось додому раніше ніж зазвичай, було дуже засмучене, і постійно повторювало:

– Я хочу таку ж книгу як у білочок.

Коли мати-Зайчиха запитала, що сталося, зайченя все розповіло, знову повторюючи: – Я хочу таку ж книгу як у білченят.

Мама-Зайчиха відповідала: – Зараз немає коштів, але пізніше обов’язково ми придбаємо таку книгу.

– Не хочу пізніше, я хочу зараз, – вередувало Зайчатко.

– Пізніше, – повторювала мати-Зайчиха.

Так розмова тривала, аж допоки зайченя не заснуло.

Наступного дня рано-вранці батьки зайченятка та білченят, як і зазвичай, відправились на роботу.

Зайченя ж помандрувало на вже звичну галявину. Досі там не було ще білченят. Охопивши поглядом галявину, Зайчатко помітило під деревом велику книгу – ту саму, якою вчора вихвалялися білченята.

– Доки нікого немає, – подумало зайченя, – я заберу книгу, оскільки вона все одно лежить, нікому не потрібна. А білченятам скажу, що я її не бачив, і книга залишиться у мене.

– Дітки!.......................................?

     Так зробило і швидко пострибало додому.

Прийшовши на галявину, білченята зрозуміли, що їхньої книги уже немає – і це їх дуже засмутило.

    Коли повернулися батьки, Зайчатко було дуже радісне, стрибало по хатинці, виспівувало веселі пісні, адже тепер у нього була книга, яку він так хотів.

– У чому причина твоїх веселощів? – запитала мати-Зайчиха.

– Я маю книгу, яку так хотів.

– Яким чином ти отримав її?

– Книга на галявині була не потрібна нікому, ось я й вирішив забрати її собі, – пояснило маля мамі.

– Але ж ти знаєш, що ця книга належить білочкам. Вони напевно, зараз дуже засмучені, тому що не можуть знайти своєї книги, – продовжувала мати.

– Так, вони, мабуть, засмутилися, але я дуже хочу цю книгу.

Ще довго мати-Зайчиха пояснювала зайченяті, що так робити не можна, що він може попросити книгу у друзів, і вони обов’язково дадуть її. Адже це друзі.

–Дітки, а чи вірно вчинило зайченя,

що розповіло про свій вчинок батькам?

  Отож, поговоривши з батьками, зайченя зрозуміло, що вчинило неправильно. І наступного дня рано-вранці зайченя взяло книгу і помандрувало на галявину. Там засмучені сиділи обоє білченят. Зайчик підійшов, віддав книгу і попросив вибачення за свою поведінку у друзів. Білченята звісно ж вибачили і запропонували зіграти у гру, яку вони так полюбляли.

–Зайченятко попросило вибачення, а білченята вибачили –

 як думаєте, чи потрібно попросити вибачення і вибачати?

    І знову звірята весело грались на галявині і дружно читали книги.

Друзі! Зайченя помилилося, взявши без дозволу книгу, правда? Та зрозумівши, завдяки батькам, свою помилку воно зберегло дружбу і друзів.

Ірина МИРОНЧУК, 

практичний психолог Довговільської ЗОШ

-----

Десь там в високій далині

Нам зорі тихо заспівають,

Небесну казку уві сні

Чудово ангели заграють.

Крізь сон і посмішка пройде,

Й сльоза, що швидко десь зникає,

А вранці на морознім склі

Життя щось нове нам вручає.

-----

Зажурилась верба над водою,

У коханні до сонячних днів,

Задивилась на вроду діброви,

У мовчанні шовкових листків.

Закохалась у вітер осінній,

У привітність ніжних дощів,

Коливаючись віти тремтіли

До нічних поцілунків німих.

Задивилась у тихім розмаї

На сріблясту мозаїку хвиль,

Що дбайливо кудись поспішали

І співали мені звідусіль.